Ви думали — поет ні за холодну воду,
сидить собі поет, пописує «стишка».
Поети — це біографи народу,
а в нього біографія тяжка.
©Ліна Костенко
Є вірші – квіти. Є повелителі і раби. Крізь мури в'язниць,
Вірші – дуби. І вірші є – по тернах лихоліть –
Є іграшки – вірші. каторжани. ідуть, ідуть по етапу століть…
Є рани.
©Ліна Костенко
Дозвольте поділитись часточкою того, що обрано власним серцебиттям.
Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
©Ліна Костенко
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
©Ліна Костенко
Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив,
як дощик акварельку?
Все менше рук, що вміють сіять хліб.
Все більше рук,
що тягнуть все у пельку.
©Ліна Костенко, "Летючі катрени"
Людей на світі смуток не трима.
Розвію хмару над життям навислу.
Іронія — це блискавка ума,
котра освітить всі глибини смислу
©Ліна Костенко, "Летючі катрени"
Немає коментарів:
Дописати коментар